Мало хто знає, що перший заступник міського голови Ужгорода, успішний бізнесмен, меценат Іван Волошин за першою освітою – художник. Хоч так себе не називає і не надто часто бере до рук пензля, проте має вишукане відчуття смаку, цікавиться сучасним мистецтвом, підтримує талановиту молодь, вболіває за зовнішній вигляд міста… Ми поспілкувалися з депутатом з творчою душею про вибір фаху, про мистецькі вподобання, творчі проекти…

• За першою освітою ви художник. Принаймні за стереотипним уявленням про бізнесмена це трохи дивно…

– Я з четвертого класу після уроків їздив 12 кілометрів на автобусі до Мукачева в художню школу, а ввечері повертався додому у рідне село. І так чотири роки.

Після 9 класу зрозумів, що треба вчитися. Не бачив себе працівником у тракторній бригаді (основна перспектива у селі). Твердо вирішив вступати до художнього училища (тоді ще так називався теперішній Ужгородський коледж мистецтв імені А.Ерделі). Здобув два дипломи – училища та коледжу, згодом – інституту.

• Студентські роки найщасливіші. Що найбільше запам’яталося?

Іван Волошин

– Освітній процес у художньому навчальному закладі зовсім інакший, ніж в інших вузах: є академічна частина (живопис, рисунок, скульптура, композиція, історія мистецтва, робота в матеріалі) та загальноосвітні предмети. Якщо на уроках класичного ВНЗ звичні перевірка відвідування, поточні оцінки, то на заняттях художнього напрямку в частині спеціальних предметів, цього не було. Аудиторія завжди відкрита. Малювати можете в будь-який зручний час, хоч і вночі, – ніхто нікого не обмежував. До того ж художньому інституту, як і коледжу, абсолютно не притаманне таке явище, як хабарі за іспити. Тут або можеш, або ні. Такий підхід мені до вподоби, бо все по-справжньому.

Моє навчання розпочалося в момент розвалу Радянського Союзу. Пам’ятаю, першу стипендію дістав у карбованцях (30 так званих дерев’яних), другу – вже в купонах. Грошей традиційно не вистачало, то ми придумували «халтурки» – копії робіт, які потім продавали на ринку стадіону «Авангард». Робилося дуже швидко: брали книги з живопису й копіювали звідти твори класиків – Шишкіна, Левітана, Серова, Поленова, Айвазовського. Все це розкуповували поляки, словаки, в яких були такі ж економічні проблеми, як і в Україні. Викладачі нас на цьому ловили й вичитували ☺. Не дозволяли, бо, якщо студент сильно захоплювався копіюванням, надалі важко сформувати власний стиль. Як на мене, це ще раз демонструє якість навчання та підхід.

• У дипломі у вас записано «Майстер декоративно-прикладного мистецтва»…

Тамара Готра, Андрій Карташов, Іван Волошин

– Так, але, крім спецпредмета, всі студенти вивчають також живопис, скульптуру, рисунок, композицію, історію мистецтва.

• І що вам найближче?

– Рисунок, живопис. Деревом цікавився без фанатизму. Хоча робота з матеріалом дуже цікава. Сьогодні технології вже дозволяють такі роботи проектувати на комп’ютері, а виконувати на 3D-машинах.

• Чому не присвятили себе творчості?

– Уже на четвертому курсі зрозумів, що не хочу ставати відомим художником після смерті ☺. Я не готовий був своє життя повністю присвяти мистецтву, бо все-таки за натурою – творчо-прагматичний. Тому пішов у бізнес.

• Проте з мистецтвом не порвали…

Іван Волошин з ректором Іваном Небесником

– Так, щороку відвідую публічні захисти студентів художнього інституту. Я в добрих стосунках майже з усіма викладачами. Дружу зі своїм першим викладачем живопису, одним із найкращих художників Закарпаття Антоном Ковачем. Пам’ятаю, як він, вимогливий викладач, мені на другому курсі, коли всі малювали аквареллю, а я почав пробувати олійними фарбами, зауважив: «Бачу, Волошин що ти вже маестро»

З Іваном Небесником, ректором Закарпатського художнього інституту, який знає мене з моїх 15 років, також товаришуємо. Наші взаємини протягом 24 років трансформувалися зі статусу «студент –директор» на дружбу, і мені здається – це прекрасно.

Багато-хто з тодішніх студентів нині – викладачі, наприклад, Юрій Чегіль, з яким теж товаришуємо.

• Чи підтримуєте творчу молодь?

Іван Волошин з друзями зі США, що придбали роботу молодого художника

– Так, бо художникам нині важко. Я їм раджу, рекламую їх на своїй сторінці у Фейсбуку. Маю все-таки ширше коло спілкування.

Стараюся акцентувати увагу друзів на нових талановитих іменах. І, якщо вдається чимось допомогти, маю задоволення.

Іван Волошин з роботами Володимира Попа

Наведу приклад: потрапили мені на очі картини молодого художника Володимира Попа – я його знайшов і купив кілька робіт. Через якийсь час до мене в гості завітали друзі, які давно проживають у США (колишні ужгородці). Роботи їм дуже сподобалися, і вони також захотіли придбати кілька – я їх познайомив з автором. У розмові друзі почули про мрію молодого хлопця побачити Америку. Вони запросили його, зробили йому візу, надали житло, і Володя три місяці прожив у Штатах, творчо працюючи та вивчаючи мову. Тепер його роботи, крім України, є в США та Арабських Еміратах. Ось так буває.

Робота Василя Когутича

Інший випадок. Наприклад, мені сподобалися картини з акварельної серії «Місто» молодого і дуже талановитого Василя Когутича. Купив понад 20 робіт, похвалився у Фейсбуку ☺, повісив у кабінеті, офісі. У Василя справи пішли краще – став продавати. Потім замовив йому роботу в олії. Бачу, що він узявся експериментувати і в цій техніці.

Робота Василя Кадара

Нещодавно, до речі, Антон Ковач попросив подивитися роботи колишнього студента, а нині перспективного молодого художника Василя Кадара і по можливості допомогти продати кілька робіт (бо не вистачало грошей на лікування діда). Я вибрав кілька для себе, запропонував колегам, друзям, колекціонерам. На сьогодні один із моїх друзів-колекціонерів виявив бажання придбати понад 60 робіт. Мені здається, що це чудово.

• Ви колекціонуєте картини?

– Вважається, що закарпатцям треба колекціонувати представників закарпатської школи живопису – Ерделі, Бокшая, Манайла, Коцку… Я їх не колекціоную. З усіх наших класиків найбільше подобаються роботи Гаврила Глюка і Бокшая. Мені імпонує сучасне мистецтво, яке має вкраплення інтелектуалізму та індивідуалізму. Я не колекціонер. Купую те, що мені подобається, хай це буде і зовсім невідомий художник. Один із моїх друзів є серйозним колеціонером, має зо 1300 робіт усіх закарпатських класиків. Я ж купляю картини чи інші мистецькі роботи, які хочу споглядати щоденно як елементи інтер’єру.

Щодо сучасних мистецьких трендів, переконаний, що художник має право експериментувати в стилях лише тоді, коли здобув академічну освіту. Експерименти без базової підготовки – це ніщо. Інколи жартую, що той, хто малює гірше за мене, – не художник. Бо я не практикую щодня.

• Чи відвідуєте виставки, презентації?

Іван Волошин з дружиною Тамарою в «Галереї Ілько»

– Стараємося з дружиною їх не пропускати. Буваємо в галереї «Ужгород», в «Галереї Ілько», за кордоном. Дуже сподобався музей імпресіонізму Орсе в Парижі.

• Професія накладає відбиток на стиль життя, погляди?

– Мистецтво і всередині мене, і поряд. Художня освіта допомагає бути кращим. Дає змогу не впускати в своє життя кітч. Намагаюся знаходити гармонію в своїй роботі, підходах, поглядах. Свої бізнес-проекти (в будівництві) робив сам – «Унґварський», «Апріорі». Також був запрошений серед інших до робіт над проектом реставрації «Корони».

Іван Волошин з авторською роботою студентських часів

Я перфекціоніст – вимогливий до всього і вимагаю від інших максимальної якості.

Навіть до вирішення юридичних питань теж можу підійти творчо ☺.

• Крім того, реалізуєте власні творчі проекти. Наприклад, пам’ятник художнику Ігнатію Рошковичу на площі Театральній в Ужгороді та аналогічний подарунок від вас місту Будапешту.

– У нас заведено говорити, що Закарпатська школа живопису розпочалася з Ерделі та Бокшая. Так вони її формалізували як школу, але реально традиції були закладені задовго до них. Наприклад, Шимон Голоші, що працював у Тячеві, експонується в кращих музеях Будапешта, а є ще Фердинанд Видра, той же Ігнатій Рошкович… Їх знають у вузьких колах. До речі, саме Рошкович за руку привів малого Йосипа Бокшая в художню школу. Тому я і вирішив увіковічнити цього майстра в скульптурах, одна з яких, як ви вже сказали, була подарована мною Ужгороду, інша – Будапешту. Роботу виконав скульптор Михайло Колодко.

Іван Волошин на відкритті пам’ятника Рошковичу

У процесі роботи виникло бажання культурно пов’язати Ужгород і Будапешт. Тому що художник тут народився, вчився, а там реалізував себе, став відомим європейським митцем. Роботи Ігнатія Рошковича експонуються в центральній залі королівського палацу. Пам’ятник йому вже рік стоїть на другому березі Дунаю. Ідею підтримали генеральний консул Угорщини Йожеф Бочкаї та керівництво мерії угорської столиці. Спільно з ними та з головним архітектором ми вибрали розміщення – центральна набережна Дунаю. Тепер цей пам’ятник став одним із популярних об’єктів для фотографування як в Ужгороді, так і в Будапешті. Знаково, що на етюді скульптури зображений ужгородський пішохідний міст, а на угорському – головний міст Будапешта.

• Ви продовжуєте втілювати черговий проект – реставрація комплексу «Корона» в центрі Ужгорода…

Іван Волошин з маскароном для фасаду «Корони»

– Це буде абсолютно точне відновлення проекту архітектора. Бо саме так вимагає порядок реставрації. Проте ми функціонально адаптуємо споруду до сучасних вимог. Це буде арт-бізнес-центр «Корона». До речі 30% площ займатиме художня галерея з постійною експозицією класиків та змінними виставками молодих художників.

Іван Волошин демонструє проект відновлення «Корони»

Родзинкою проекту є скрупульозна увага до деталей, пластики, до вивісок, шрифтів. Все буде вирішено так, як бачив це автор, як було 100 років тому. Хочемо показати приклад якісної реставрації. До того ж інвестори взяли на себе додаткове інвестиційне зобов’язання – профінансувати реконструкцію центральної площі міста – Театральної.

• Чи вважаєте себе художником?

Етюд Івана Волошина

– Я не художник. Я людина, яка вчилася й непогано вміє малювати, може виконати роботу на нормальному, гідному рівні. Для того, щоб розвиватися, повинен бути щоденний прогрес. Якщо стоїте на місці, то деградуєте. Треба постійно бути в русі, трохи випереджаючи те, що довкола вас.

• Яким є Ваше художнє бачення Ужгорода?

– Як мінімум, перестати шукати нові вирішення в тих речах, над якими добре попрацювали старі архітектори. Не треба нічого міняти – треба привести в порядок те, що зроблено професіоналами.

Мусить бути й сучасна архітектура, місто має розвиватися, але це має бути доцільно, стилістично виправдано. У центрі забагато вже кітчу. Слід перші поверхи перепроектувати, що й було основним завданням у «Програмі відновлення історичного центру міста», яку я ініціював як чиновник. Якщо з верхніми поверхами проблема не складна: зафіксували, описали і почали відновлювати, – це ремесло – якісно відновити те, що є; то з першими поверхами проблема суттєва, бо за останні 50–70 років наші “зодчі” просто зруйнували всю автентичну архітектуру, деталі, повибивали двері в фасадах, набудували сходів і т. д.

У центрі міста мають бути найкращі заклади, найкраще обслуговування, найкращий вигляд. Якщо життя не розбавлене мистецтвом, воно стає споживацьким.

Розмовляла Яна Штима